До Дня українського кіно!
“Білий птах з чорною ознакою”
Україна, 1971 рік, 100 хв. /з 1974 року фільм на Львівщині фактично був заборонений місцевим обкомом партії (усна вказівка).
Режисер: Юрій Іллєнко.
У ролях: Іван Миколайчук, Богдан Ступка, Лариса Кадочникова, Наталія Наум, Джемма Фірсова, Василь Симчич.
“... Лелека був колись людиною. Бог дав йому важкий мішок і сказав: “Віднеси його і кинь у прірву. Тільки не дивись, що в ньому є”. Але людина захотіла знати те, що знає Бог, і заглянула у мішок. А там усілякі гади: летючі, повзучі, вся погань світу. Людина кинула мішок у прірву, але гріх було вчинено. І сказав Бог: ”Станеш ти птахом білим з ознакою чорною і, поки не збереш зі світу всю погань, не оберну тебе у людину”. З того часу ходять лелеки болотами, звалищами світу і знищують зло, яке самі колись розпустили...”. За народною легендою простежується глибока філософська думка: лише знищивши зло, можна стати людиною, здобути щастя на землі. Ось такий контраст добра (біле) і зла (чорне), його одвічне протистояння. З грунту легенди й виростає драматична розповідь про долю сім’ї Звонарів, про події, які розгорнулися в Карпатах на зламі епох. Це, звичайно, не означало, що мала з’явитися документальна розповідь про складний історичний період. Річ у тім, що цей фільм, як і свого часу “Тіні забутих предків”, вирішувався в поетичному ключі. Автори підносилися до узагальнення і в сім’ї Звонарів бачили долю всього карпатського краю.
Драматургічна колізія “Білого птаха...” - це світоглядне протистояння братів – Петра та Ореста. Логічним завершенням її стане вбивство рідного брата. І все-таки пафос картини в утвердженні одвічної сили життя, яке перемагає смерть. Життя продовжується – цей мотив, яким завершилися “Тіні...”, було підхоплено “Білим птахом...”. Гори, які стали місцем людських трагедій, продовжують стояти так само велично й незворушно.
Напруження й особливої переконливості драматургічної колізії фільму досягнуто не детальним зображенням перипетій боротьби, а образним узагальненням, поетичною умовністю, спорідненою з українським фольклором, який є художньою тканиною фільму. Картина вийшла живою і пристрасною, вона бережно несла у собі чимало традиційних рис героїчного народного епосу, була зігріта справжньою любов’ю, болем авторів за своїх героїв. Не останню роль зіграла і та обставина, що для Івана Миколайчука, співавтора сценарію “Білого птаха...”, стрічка була багато в чому біографічною. Правда, Миколайчук дуже жалкував, що не зіграв Ореста. В Оресті він хотів доповнити те, чого не встиг сказати в Романі (роль Миколайчука в “Анничці”). Для цього героя в нього була своя особлива філософія. Але йому заборонили грати Ореста. Вважали, що він добрий актор і цією роллю перекриє усіх героїв.
1971 року на МКФ у Москві фільм удостоїли Золотого призу. В Україні ж картину було сприйнято мало не як випад ворожих сил. Тодішній перший секретар Львівського обкому компартії В.Добрик визнав фільм особливо небезпечним для молоді Західної України.